1933
рік. Найчорніший час в історії України. У світі не зафіксовано голоду подібного
тому, що випав тоді на долю однієї з най родючіших країн. Жахливо навіть через
роки ступати болючими стежками страшної трагедії, яка розігралася на
благословенній землі квітучого українського краю. Досі не віриться, що тут
раптово зник хліб, люди залишилися без зернини. І це в урожайний 1932 рік.
Пухли старі й малі, вимирали роди і села. Смерть бродила на шляхах , на полі, в
хатах.
Пекельні цифри та слова
У серце б’ють, неначе молот.
Немов прокляття ожива
Рік тридцять третій?
Голод? Голод!
Україну
називали житницею, але грабуючи її по справжньому не давали їй жити. Через те й
була наша Україна вбогою та знедоленою, як Шевченкова наймичка. Хоч і сильна
духом.
У 1932 році погодні умови склалися
сприятливі, і хліб, слава Богу, вродив. Тому зовсім немає підстав списувати на
погоду ті діла, що їх творила канцелярія Лазаря Кагановича. Вродив хліб і , як
завжди, його не полінувалися зібрати. Українці – люди працьовиті.
Цей сніг, як сон, прийшов – розтане.
Здимить, і в хмару перейде? Весна.
Село лежить в тумані.
Голодний рік, голодний день.
Іде – не йде, повзе по мертвих,
Й хвалити Бога, хоч повзе.
Весняний дух живий – нестерпний
До сонця зводить все живе.
Й воно і молиться, і плаче,
Й радіє сонцю і воді.
Якби він знав, коли б побачив?
Сини ростуть на лободі.
Сини радянської держави!
Та знає вождь, усе він зна?
Й вус усміхається лукаво:
В Москві весна. Його весна!
В селі весна повзе на ліктях,
Повзе по мертвих і живих.
В долині сонце ловлять діти
Що дзвінко капає із стріх.
І п’ють опухлими вустами
Оту живицю молоду.
Їм жить і жить, та над полями
Знов ворон каркає біду.
Забрали тих, хто із комори
Пашню останню вимітав,
Хто ще активним був учора, -
Сьогодні ворогом ставав!
Голодний рік. Жорстокий світе.
Дай хоч надію для живих.
Весна. І сонце ловлять діти,
Що дзвінко капає із стріх.
Наприкінці зими 1933 року голод в Україні набув нечуваних
розмірів. Намагаючись врятуватися, тисячі селян йшли в міста, де навесні
скасували хлібні карточки і можна було купити хліб. Але сільським жителям
нічого не продавали. Дороги , що вели до міста , були блоковані. Усе ж тисячі
селян пробиралися туди, та не знаходили порятунку, вмирали просто на вулицях.
Доведені до відчаю, люди їли жаб, трупи коней і людей.
Це остання хлібина? Остання?
Очі горем налиті
вщент.
Батько й діти не їли зрання,
Це остання хлібина, остання?
Після неї – голодна смерть.
Плаче й крає, мов соломину,
Пильно дивиться дітвора.
-
Тату, їжте ось цю шкуринку,
Майте жалю до нас краплинку,
Умирати вже вам пора?
Взяв шкуринку дідусь і плаче
І стареча рука тремтить.
Сиве око, сліпе, незряче,
Але серце його козаче
Б’ється рівно і хоче жить.
Стали кожному крихти в горлі,
Спазми в горлі. Немає слів.
А над хатою – клекіт орлів,
А на вигоні – трупи чорні
Там, де саваном сніг білів.
Без болю
не згадати страшні муки і переживання українського народу в 1932 – 1933 роках.
Ще довго – довго, з покоління в покоління будуть передавати батьки синам і
дочкам, а ті своїм дітям спогади про тих, які залишили життя земне у пекельних
муках.
У селах навесні 1933 року почалося
людоїдство.
(Із спогадів Євгенії Іванівни
Аврамович з м.Чернігів.)
«У 1933р. мене направили на практику в
ріпківську лікарню. Завідуючий лікарнею наказав усім, хто звертається з
проханням, видавати довідки про смерть родичів, писати в них , що смерть
настала від серцевої недостатності. Кілька разів за такими довідками зверталася
багатодітна мати. Одного разу міліціонер привів до нас дівчину 18-19 років і
приніс усі довідки, які видавали її матері. З’ясувалося, що ця дівчина та її
мати вбили і з’їли всіх молодших дітей, а потім збожеволіла від голоду дівчина
вбила матір, а коли її варила, сусіди заявили в міліцію, бо з хати було чути
запах вареного м’яса.»
Історії пречисте джерело
До нього спрагло
припаду устами,-
І перекинуться в минувшину мостами
Рядки музейних згадок про село.
Проміння пам’яті сягне в найдальшу даль,
Його й віків туманом не спинити,
І нам до віку у серцях носити
Землі своєї ревний біль і жаль.
Голод
охоплював території з населенням 60 мільйонів чоловік, а число жертв досягло
7,5 мільйона.
Ні труни, ні хрестів, а ні тризни
Прямо в яму навіки віків!
Чорна сповідь моєї Вітчизни
І її затамований гнів.
Ні віночка, ні навіть барвінку?
Наче падалиць під вітрюган!
То причастя твоє, Україно!
Українцю, то твій талісман!
Маріє…Зчорніла мадонна з мертвим дитям
на руках. Жертва і вішальниця, великомучениця і героїня – все це ти, Маріє. Це
ім’я любила Україна. Так звали Матір Божу, їй, осяйній,
тисячу років молилися незліченні покоління наших прабабусь, тулячи до грудей
немовлят. Але тільки тобі, Маріє, жінці
з подільського села судилося самій покласти в могилу своїх дітей, що
згасли від голоду.
Бозю! Що там у тебе в руці?
Дай мені, Бозю, хоч соломинку,
Щоб не втонути в Голодній Ріці!
Бачиш, мій Бозю, я ще дитинка.
Тож підрости хоч би трохи бодай.
Світу не бачив ще білого, Бозю,
Я пташенятко, прибите в дорозі
Хоч одненьку пір’їночку дай.
Тато і мама - холодні мерці,
Бозю, зроби, щоб їсти не хотілось!
Холодно, Бозю, сніг дуже білий
Бозю, що там у тебе в руці…
Сонце
сходило над вихололими за довгу зиму полями, сідало за обрій кольору крові й не
впізнавало землю. Чорне вороння зграями ширяло над селами, заціпенілими в
тяжкому смертному сні. Танули над обширами України важкі сніги весни 1933,
являючи світу трупний сморід.
Чи була того року весна? Чи прилітали
до знайомих осель довірливі лелеки? Чи співали травневими ночами над річкою
солов’ї ? Ніхто того не пам’ятає сьогодні. Пам’ятають інше.
Я ще не вмер?
Ще промінь в оці грає?
В четвер мені пішов десятий рік.
Хіба в такому віці помирають?
Ви тільки поверніть мене на бік.
До вишеньки!
В колиску ясночолу
Я чую запах квітів. Я не вмер?
А небо стрімко падає додолу.
Тримайте хтось хоча б за коси верб.
Куди ж ви людоньки, куди?
Окраєць ласки.
Чи хоч з печі диму.
В клітинці кожній – озеро води.
Я ще не вмер?
Усі проходять мимо.
А житечко моє таке густе
І мамина рука іще гаряча.
Вам стане соромно колись за те…
Та я вже цього не побачу.
Господи, де Твої дві рибини?
Де твої, Боженьку, п’ять хлібів?!!
Їстоньки хоче невинна дитина.
Жодного – хто би її пожалів.
Навіть для плачу нема уже сили.
Очі дитячі – доросла печаль.
Дай хоч причастя на змучених схилах.
Що записати у вічну скрижаль?
Хащі і хижість – жура лебедина.
Тож оправдатись не вистачить слів.
Господи, де твої дві рибини?
Де Твої, Боженьку, п’ять хлібів?!!
А люди в сумі, а люди кличуть,
Підбитим птахом до нас кигичуть.
На чорних плитах у сльозах квіти.
Ще досі чути, як плачуть діти.
Як стогне батько, як скиглить мати…
Таке не можна нам забувати!
Пройдуть
роки, минуть десятиліття, а трагедія 1933 року все одно хвилюватиме серця
людей. І тих, кого вона зачепила своїм чорним крилом, і тих, хто народився
після тих страшних років. Вона завжди буде об’єднувати всіх живих одним спогадом,
однією печаллю, однією надією. Адже й нині живе у пам’яті народу прокляття тим, хто збиткував ся над його долею і життям. Ще й
досі у сни селян приходять похмурі тіні, ще й досі кровоточать роз’ятрені серця, болить душа, що звідала горе до краю.
Як ніде,
може, стогне земля українська від кісток, похованих без трун у спільній могилі.
Озера тих сліз і століттям не випить
Імен в поминальник церквам не вписати.
Ой скільки родів, скільки Мавок косатих
Прийшли до кончини крізь голод –єгипет.
Дощами й плачами кістки перемито,
Де батько й сини, доня й мати похила.
Могила могил, вікопомна могила,-
Вивішуйсь, народних страждань пірамідо!
Поблизу
Лубен українці вивершили Курган Скорботи на вічну пам’ять землякам своїм, які залишили життя своє у голодних муках. А на горі
хрест здійнявся – символ розп’яття українського народу.
У запізнілій жалобі схилімо голови в
каятті перед сітлою пам’яттю тих, хто загинув. Вони
згасли, як зорі.
Нехай кожен з нас торкнеться пам’яттю цього священного вогню – частинки вічного. А світло
оцих свічок хай буде нашою даниною тим, хто навічно пішов від нас. Вони повинні
жити в нашій пам’яті!
Прогноз погоди від носія мови був неперевершений:)) , а Різдвяна колядка і мультик - неймовірно зворушливі. Рецепт успіху від Ганни Іванівни - щира, невимушена атмосфера спілкування вчителя з учнями на уроці, різноманітність прийомів і методів роботи та чудові ілюстрації до усіх етапів уроку.
